Антон Корольков. 4 січня 1977 року – Інсбрук, Австрія
Авто Антона Королькова, генерала Військово-повітряних сил СРСР, зупинилося біля входу на кладовище Інсбрук-Армас.
– Зачекай у машині, сержанте, – наказав Корольков водієві.
Виходячи з авто, він узяв із заднього сидіння великий вінок із золотими стрічками. На вулиці панувала приємна прохолода. Снігові шапки на деревах і кущах обабіч кладовища виблискували на сонці. Навкруги ані душі. «Певно, усі чекають відкриття Турніру чотирьох трамплінів», – подумав він.
Чорний «опель» із «друзями» з посольства, припаркувався трохи далі. Позаду нього стояло авто австрійської поліції, теж під прикриттям. Корольков усміхнувся.
Він увійшов на кладовище й попрямував до могил загиблих радянських воїнів. Він приходив сюди за будь-якої можливості. Віддав честь меморіалу у вигляді п’ятикутної зірки й пішов доріжкою далі. Зупинившись біля однієї з могил, Корольков дістав з торби віник і почав змітати сніг з кам’яної плити. За мить з-під снігу проявився напис кирилицею: «Антон Шаушкін, герой Радянського Союзу. Поліг смертю хоробрих за свободу народів і своєї Батьківщини». Генерал поклав вінок і поправив стрічки.
– Здоров, друже, я прийшов попросити в тебе пробачення.
Він понурив плечі та схилив голову.
– Хотів би я кращої долі для твого сина... Я прирік його на щось жахливе. Він гарний хлопець. Розумний, добрий… Ти б ним пишався. Так само, як і я. Але я мусив це зробити, я не мав вибору, розумієш? Скоро все тобі поясню… Сподіваюся, ти зрозумієш, чому я послав його на смерть. Але справді не було вибору, Антоне, клянуся… Присягаюся. Точно як тоді, з тим виродком-енкаведистом. Ми зробили те, що мусили.
Спогади нахлинули раптово. Широко розплющені очі зґвалтованої австрійської дівчинки. Скільки їй було? 14? Капітан НКВД, який регоче, застібаючи штани. Звук швидких кроків, Шаушкін замахується сокирою... Це було якесь сільце. Усього кілька хатинок, у яких розташувався їхній загін. У тому крижаному пеклі було холодно й голодно. Вони кололи дрова. Корольков пам’ятає крики, бризки крові на обличчі та хвилю сліпучого тепла. Крики обірвалися, але Антон далі гатив того сучого сина. Вони закопали його тієї ж ночі.
Корольков почув, як позаду рипнув сніг. Кроки. А може, привид? Він відчув тривогу й озирнувся.
Перед ним стояв високий, короткострижений молодик. Схоже, військовий. Руки тримав у кишенях зеленої армійської куртки. У нього пістолет? Розгубленість на обличчі молодика виглядала кумедно. Вочевидь, він не очікував зустріти тут радянського генерала.
– О, даруйте, сер, – затинаючись, промовив він німецькою. – Може, ви знаєте, де я можу знайти могили інших солдатів? Американських? Я шукаю декого. Не можу знайти, але читав, що він похований десь тут.
– Дідуся? – запитав Корольков також німецькою.
Він скривився. У нього ніколи не було хисту до вивчення мов, а німецьку він узагалі ненавидів. Вважав, що цілком достатньо й фрази «Hände hoch».
– Ні. Усе дещо складніше. Чоловіка моєї матері. Ніби як. Його поховали тут після війни.
Це було дивно. Тривожно. Може, він намагається встановити контакт? Чи підставити його? Треба бути спокійним. Корольков підняв руку.
– Синку, іди спитай туди. Червона будівля. Сторож живе там.
– Дякую, сер, – хлопець хотів віддати честь, але лише трохи смикнув рукою.
Розвернувся і пішов геть. Зупинившись біля інших могил, хлопець оглянув їх і перевірив написи.
Корольков поспостерігав за ним якусь мить, потім повернувся до автівки й поїхав до Відня, а звідти – далі на схід.
