Сідай, мандрівник! Гікач познайомить тебе з похмурим світом гри Звір…

Ласкаво просимо до Північних Просторів... це ті місця, де природа досі незвідана, містична й небезпечна. Уперше потрапивши сюди, люди гадали, що знайшли первозданний рай з багатими лісами, повними риби озерами та джерельною гірською водою. Та що стрімкіше розросталися їхні поселення, то сильніше занепадали навколишні ліси. Зрештою природа стрепенулася. На її захист стали величні створіння — Звірі, що своїми іклами, пазурами й містичними силами почали чинити опір людському ладу. Щоб захиститися від неминучого лиха й уберегти рештки поселень від жахливої погибелі, люди заручилися підтримкою досвідчених мисливців, які знаються на знищенні Звірів.

 

Чимало створінь мешкає на Півночі. Хто вони й чому так ненавидять людей? Можливо, їх історії пояснять мотиви їхніх вчинків. Гікач готовий відкрити таємниці деяких з них:

 

Рааґа

Насамперед люди почули про неї - Рааґу, Оракула Безодні.

Легенди про неї ширилися задовго до того, як люди втратили свої первісні землі, ще раніше, ніж вони вирушили на північ. Її змальовували як гігантського триголового. Подейкували, що Рааґа знає всі лихі вчинки людського роду. Однак більшість людей вважала Звіра лише страшилкою для дітей. Та коли життя змусило їх вирушити на північ, страх накрив новою хвилею.

Рааґа розрізняє кольори темряви. Вона знає, що Безодня наближається з кожним людським гріхом. Тож залишати людей живими на цьому світі надто небезпечно.

Три голови винесли безжальний вирок. Гріхи людства розчиняться в океані відчаю. Цього разу про неї не складатимуть легенд, бо не залишиться нікого, хто міг би їх розповісти.

 

 

 

Болґін

Мисливські стежки пронизують ліси Півночі, та навіть місцеві жителі не наважуються користуватися ними дуже часто. Адже один крок убік може завести їх у болота, з яких немає вороття…

Окрім Рааґи люди швидко дізналися і про іншого Великого Звіра Півночі. І це знання далося високою ціною.

Болґін виринула з бездонних глибин Чорноболоття. Це місце - справжній могильник, що з незапам’ятних часів ховає у своїх каламутних водах силу-силенну мерців.

Чорноболоття постійно розширюється. У своїх володіннях Болґін живиться доведеними до відчаю загубленими створіннями. Їхні тіла зрештою стають основою для нових створінь Болґін. Вона покриває тіла ікрою і поступово перетворює їх на поліпи. Такі ходячі мерці блукають кілька днів, а потім раптово вибухають фонтаном тельбухів і гною. На цьому ж місці утворюється нове болото.

Одного дня люди почали осушувати її землі. Обробляти їх, псувати її споконвічні володіння. Усе це вони коїли не лише через страх перед Болґін, вони боялися самого Чорноболоття, зловісного та незбагненного для людей місця.

Люди, що прийшли на Північ, почали обживати землю: вирубувати ліси, осушувати болота Болґін, будувати поселення. Вони міняли все навколо, але й самі змінювалися, здаючись під натиском дикої природи, Звіра та стародавнього Зла.

 

Есмерія

Есмерія  була  славетною  мисливицею — найсильнішою і найшвидшою серед усіх, безстрашною переслідувачкою Звірів. Тож ніхто не здивувався, коли її призначили командиром Великого полювання. Інші мисливці були щасливі, що саме вона поведе їх у наступ на Чорного Короля.

Попри мізерні шанси, люди змогли здолати Звіра. Чорний Король був повалений. Лежачи на землі, він віддав останній подих.

Саме в ту мить Есмерія раптом змінилася. З нелюдською силою вона вирвала серце Звіра та з’їла його, поки воно ще билося в її руках. Темна сила так переповнила мисливицю зсередини, що її грудна клітка розчахнулася. Крислаті роги виросли з її голови, а її тіло змінилося до невпізнання.

Тепер вона блукає Північними просторами, пропаща, проклята, перетворена на Звіра. Вона стала символом ненависті до всіх мисливців, а її вчинок вважають найбільшим гріхом для людини.

 

 

 

Гоґбад, Вождь бойового стада

Одного дня з’явилися люди, що постійно потребували ресурсів. Вони винищили цілі ліси, а з ними й домівки лісових мешканців. Для Гоґбада це стало оголошенням війни. Він почав свою велику боротьбу з пошуків підтримки у древніх кланів вепрів. Гоґбад переконав їх, що настала пора покинути свої затишні домівки й у багряній бойовій барві вийти на смертний бій із загарбниками. Так зібралося велике бойове стадо. Усі клани вепрів вирушили на людські поселення.

Бойове стадо чути здалеку. Це нестримна лава з сотень вепрів, що об’єдналися проти гніту людей. Люта хвиля зносить усе на своєму шляху. Шалену силу їхнього натиску майже неможливо витримати, а позаду лишаються тільки мертві тіла й руїни. 

Лють Гоґбада не знає меж. Його безмежна ненависть розбурхує полум’я, від нього йдуть блискавки. Перед його грізними бивнями не вистоїть ніхто. Велика навала під його проводом не спиниться, допоки поневолювачі самі не стануть поневоленими, розбитими і спаленими у своїх поселеннях.

 

 

Фанґрір, Вовча королева

Попри її надзвичайно люту вдачу, вовча королева править лісом виважено та справедливо. Її вовки тримають популяції нижчих тварин у шорах. Будь-яке визнане гідним створіння назавжди отримує від Фанґрір благословення і захист. У своїх володіннях Фанґрір розпоряджається життям і смертю.

Якось на околицях її лісу з’явилося покинуте дитя. Обурена жорстокістю людей, Фанґрір вирішила проявити милосердя і прихистити дитину. Вовча королева виростила людське дитя, як рідне вовченя, подарувавши всю свою любов і турботу.

Якось уночі людські загарбники підпалили її ліс. Чудово спланована й блискавично проведена засідка під проводом мисливиці в червоному застала Фанґрір та її зграю зненацька. Вовчиця з усіх сил намагалася захистити любе дитя, однак зазнала невдачі. Мисливиця холоднокровно влучила прямо в серце дитині. Фанґрір змогла лише відгризти вбивці руку. Сповнена ненависті, вовчиця присягнулася помститися клятим людям.

 

 

 

Мара, Посланниця Вічної ночі

«Вона казала нам не пхати сюди носа. Під час подорожі я бачив її у снах. Вона завжди чигала в тінях, пильнуючи кожен мій крок. Тоді раптом вона опинялася в мене за спиною, перерізала мені горлянку й лишала стікати кров’ю. А наступного дня всі місця на нашому шляху видавалися страшенно схожими на ті, що були в моєму сні».

«На нових землях вона пересувається непомітно й нечутно. Хай скільки вартових патрулює зовнішні стіни, скільки вогнів освітлює темряву, вона все одно зможе проникнути всередину. Саме так вона вкрала наші сни, наповнивши їх нескінченними жахами. Для нас це було друге попередження. Усе більше людей почало зникати в темряві, не залишаючи після себе жодного сліду».

«Ми непрошені гості в її світі. Вона послала нам останнє попередження. Однак ми не маємо вибору: ми лишаємося тут, хоч і знаємо, що приречені на загибель. Я вже не наважуюся виходити з дому. Краєм ока я іноді помічаю, як вона стежить за мною поміж тіней. Нехай моя смерть буде швидкою і безболісною».              

Ісма, баронеса Вінтервіку