Гікач радий представити вам пролог до гри «Віденський зв’язківець», який допоможе вам дізнатися передісторію та ще глибше зануритися в гру!
Пролог складається з п'яти частин, перед вами частина 2.

Джеймс Вернер. 5 січня, 1977 року – Фаслейн, Шотландія.

 

За вікном кабінету начальника військово-морської бази Клайд лютували сніг і крижаний вітер. Хуртовина затьмарювала краєвид на корабельню з величезним краном, ангар і підводні човни, пришвартовані в затоці й накриті камуфляжним брезентом.

Вдягнутий у темно-синій костюм, Вернер тримав кружку з гарячим чаєм і дивився, як матроси поралися на причалі. Джон Бойд, начальник корабельні, стояв позаду. Він був у робочих штанах і картатій сорочці з засуканими рукавами. Від нього пахло ангаром.

– Надовго приїхав, Джеймсе? – запитав Бойд.

Вернер озирнувся й усміхнувся кремезному шотландцю. Бойд був надзвичайно вродливим. Може, і мав трохи зайвої ваги, але був м’язистим. Суворий чолов’яга. Джеймсу подобалися такі статні чоловіки. Кволі хлопчаки з м’якими й слабкими рученятами його лише дратували. Сам Вернер не вважав себе особливо вродливим. І шкодував, що в цьому сенсі природа його дещо обділила.

– Хочеш пригостити мене гаґісом на вечерю? Я цю страву вже якось куштував. Не дивно, що на його честь назвали підгузки. Твоя Мері, звісно, готує відмінно, але не настільки...

Бойд розсміявся і поклав руку на Вернерове плече.

– Та годі. Я виставлю віскі. Не буду на тебе тиснути, але це вже ніби як традиція… Приходь увечері. Мері мені не пробачить, якщо я не затягну тебе до нас. Я певен, що ми нагодуємо тебе чимось кращим, ніж ті смажені нирки, що готує жінка командира Патріка.

– Боже збав! Мені потрібна відпустка.

– Куди поїдеш цього разу? – Бойд відсьорбнув чаю.

– До Австрії. Може, нарешті покатаюся на лижах. Буду ще кілька днів у Відні, зможу сходити в оперу.

Шотландець скривився.

– Що таке, Джоне? Не любиш оперу? – вдавано здивувався Джеймс.

– Ні-ні, звісно, ж люблю. Вона завжди навіює спогади, як ми влітку пасемо овець.

Джеймс розсміявся, і саме в цю мить у кімнату влетів червоний від люті командир Патрік, начальник бази.

– Або в цьому світі народилося забагато ідіотів, або совіти нам підкидають їх як парашутистів, – пробурчав він собі під ніс, зачиняючи двері.

Він глянув на Вернера, прочистив горло й сказав:

– Це, звісно, не про вас, пане Вернер. Я радий, що ви нарешті приїхали.

Патрік сів на крісло й почав шукати на столі пачку сигарет серед стосів документів. Знайшовши, запалив одну, затягнувся, випустив крізь ніздрі дим і відкинувся на спинку.

– Отже, можете пояснити, якою маячнею займається ваша компанія і чому підшипники для «Містраля» й «Титана» досі не прибули? Адмірал уже хоче мені макітру відкрутити.

Вернер поставив чашку на кавовий стілець і присів.

– Ну, сер, сталася невеличка проблемка…