Джеймс Вернер. 5 січня, 1977 року – Фаслейн, Шотландія.
За вікном кабінету начальника військово-морської бази Клайд лютували сніг і крижаний вітер. Хуртовина затьмарювала краєвид на корабельню з величезним краном, ангар і підводні човни, пришвартовані в затоці й накриті камуфляжним брезентом.
Вдягнутий у темно-синій костюм, Вернер тримав кружку з гарячим чаєм і дивився, як матроси поралися на причалі. Джон Бойд, начальник корабельні, стояв позаду. Він був у робочих штанах і картатій сорочці з засуканими рукавами. Від нього пахло ангаром.
– Надовго приїхав, Джеймсе? – запитав Бойд.
Вернер озирнувся й усміхнувся кремезному шотландцю. Бойд був надзвичайно вродливим. Може, і мав трохи зайвої ваги, але був м’язистим. Суворий чолов’яга. Джеймсу подобалися такі статні чоловіки. Кволі хлопчаки з м’якими й слабкими рученятами його лише дратували. Сам Вернер не вважав себе особливо вродливим. І шкодував, що в цьому сенсі природа його дещо обділила.
– Хочеш пригостити мене гаґісом на вечерю? Я цю страву вже якось куштував. Не дивно, що на його честь назвали підгузки. Твоя Мері, звісно, готує відмінно, але не настільки...
Бойд розсміявся і поклав руку на Вернерове плече.
– Та годі. Я виставлю віскі. Не буду на тебе тиснути, але це вже ніби як традиція… Приходь увечері. Мері мені не пробачить, якщо я не затягну тебе до нас. Я певен, що ми нагодуємо тебе чимось кращим, ніж ті смажені нирки, що готує жінка командира Патріка.
– Боже збав! Мені потрібна відпустка.
– Куди поїдеш цього разу? – Бойд відсьорбнув чаю.
– До Австрії. Може, нарешті покатаюся на лижах. Буду ще кілька днів у Відні, зможу сходити в оперу.
Шотландець скривився.
– Що таке, Джоне? Не любиш оперу? – вдавано здивувався Джеймс.
– Ні-ні, звісно, ж люблю. Вона завжди навіює спогади, як ми влітку пасемо овець.
Джеймс розсміявся, і саме в цю мить у кімнату влетів червоний від люті командир Патрік, начальник бази.
– Або в цьому світі народилося забагато ідіотів, або совіти нам підкидають їх як парашутистів, – пробурчав він собі під ніс, зачиняючи двері.
Він глянув на Вернера, прочистив горло й сказав:
– Це, звісно, не про вас, пане Вернер. Я радий, що ви нарешті приїхали.
Патрік сів на крісло й почав шукати на столі пачку сигарет серед стосів документів. Знайшовши, запалив одну, затягнувся, випустив крізь ніздрі дим і відкинувся на спинку.
– Отже, можете пояснити, якою маячнею займається ваша компанія і чому підшипники для «Містраля» й «Титана» досі не прибули? Адмірал уже хоче мені макітру відкрутити.
Вернер поставив чашку на кавовий стілець і присів.
– Ну, сер, сталася невеличка проблемка…
