Ганс Духкер. 7 січня, 1977 року – Кельн, ФРН.
Зустріч мала відбутися в «Сирені» – невеличкому барі біля університету. Це було дещо занедбане місце з брудними стінами та старими, пожовклими від тютюнового диму кіноафішами. З кухні доносився неприємний запах тушкованої капусти. Хай там як, а цей бар був популярним, особливо серед студентів з кафедр соціології та філософії. Там можна було вільно розмовляти, грати в карти й навіть приносити свою випивку. У залі було лише одне вікно та двері зі шторою на сталевому стрижні. Улітку штору прибирали,а от узимку вона непогано захищала від протягу.
Ганс сидів за п’ятим столиком, відразу біля вбиральні, і продивлявся в газеті спортивні новини. Напівпорожня чашка з остиглою кавою стояла на поплямованій коричневій скатертині. Він закурив ще одну сигарету. Зв’язковий запізнювався.
– Гансе? Радий тебе бачити, – раптом почув він чоловічий голос з легким французьким акцентом. – Я друг Клауса.
– То це ти – П’єр? – він підвівся і потис незнайомцеві руку. – Прошу, сідай.
– Даруй, що змусив чекати. Довелося обходити величезну будівлю біля пам’ятника.
Це була відповідь на пароль. Тепер вони могли поговорити.
Вони присіли. П’єр поклав дорожню сумку на сусідній стілець. Зняв шапку та шарф. У нього було невиразне, гладко виголене обличчя, зачесане наліво волосся. Він розстібнув пальто й усміхнувся, уп’явшись у Ганса карими очима.
– Клаус просив передати тобі подарунок. Йому довелося залишити Сорбонну через стажування. А я якраз проїжджав поряд, – П’єр витягнув з сумки акуратно загорнуту книжку й поклав її на стіл.
– Ось, як він і просив. «Критика діалектичного розуму» Сартра з передмовою Веньковського. Дуже рідкісне видання, прямо з нашого маленького видавництва. Сподіваюся, тобі сподобається.
– Дякую. Нарешті. Тут її неможливо дістати.
– Звісно. Хто взагалі захоче друкувати це? Що ж, мені пора. Хочу відвідати рідню в Нідерландах, тож треба купити квиток. На все добре, Гансе!
П’єр пішов. З телефонної будки за два квартали звідти він набрав голландський номер та повідомив тітці, що скоро приїде. Це був номер місцевого офісу Штазі в посольстві НДР. За кілька годин П’єр сів на потяг до Гааги, тоді пересів на інший і повернувся до Парижу.
За правилами, Ганс почекав п’ятнадцять хвилин. Відніс книжку до книгоприймача місцевої бібліотеки, якою завідувала своя людина. Наступного дня книжку забрав Зиґфрід Лотте – командир бойового загону Фракції Червоної Армії. Передмова містила зашифрований перелік інформаторів та оперативників BKA серед лівих угрупувань у німецьких університетах та в самій Фракції.